Життя українських військових по обидва боки донецького аеропорту
Батальйон «ОУН», якому ми з волонтерами везли допомогу, знаходиться тут у напівзруйнованих хатах. Звуки пострілів і вибухів протягом майже доби не затихали.
Хлопці ведуть нас на першу лінію вогню, аби показати, як вони тут боронять українську землю в окопах.
– Звичайно, окопи не врятують у разі точного влучання артилерії. От нам у двір позавчора ракети «Градів» прилетіли. В цьому сараї ми ще три дні тому жили. Тепер тут – дірка від міни. А от туди, – показує хлопець в бік городу, – постійно танк виїжджає й б’є точною наводкою по наших позиціях.
– І завжди так, як сьогодні? Війна не дає і хвилини тиші? – цікавляться волонтери.
– Та ні, звичайно. Тихо сьогодні. Мабуть, чи то «гуманітарка» з гумконвою скінчилася, чи кілька днів тому дійсно серйозний склад боєкомплекту знищили. Пам’ятаєте нещодавно вибух у Донецьку? Ми бачили той «гриб» диму. Ймовірно, там були снаряди. Бо, дійсно, стало трішки тихіше.
Разом з цими словами вибухи стають гучнішими, і земля аж трясеться, ніби під час землетрусу.
– Їдьте швидше. Думаю, зараз почнеться… – каже нам боєць.
Ми збираємося, волонтери продов-жують віддавати ліки, теплі речі, їжу… Швидко тікаємо з Пісків до блокпосту, який знають як «Республіка міст».
Тут ми чекаємо звістки від нашого запорізького «кіборга» Славка Зайцева. Він, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади Збройних сил України, потрапив з першими захисниками летовища в тоді ще існуючі термінали. Сам Славко каже, що за дві ротації відстріляв понад 100 снарядів з гранатомета. Зараз він на бойовому завданні. На виїзді. І якщо Піски прикриває один фланг аеропорту й українських позицій, то сам Слава – десь ближче до селища Спартак.
На зв’язку він з’являється періодично. Каже, що волонтери, навряд зможуть прорватися, аби віддати йому необхідні речі й провізію. На базу він повернеться не раніше дев’ятої вечора.
У цей час бій набирає обертів.
– Артилерійська дуель. Як завжди. Ховайтеся от сюди в разі чого, – військовий «Дніпра-1» на посту показує пальцем в напрямку, який важко розгледіти вночі.
– У разі чого саме? – намагаємося жартувати.
– Ну, якщо міна рядом влучить – будуть осколки. Можливо, хтось один з вас врятується, – по-чорному жартує нам у відповідь постовий.
З часом навіть до таких жартів звикаєш. Але вибухів менше не стає.
З під’їздом до вказаної точки колір неба стає то червоним, то жовтим.
До Славка ми таки дістаємося.
– Я не вірив, що ви ризикнете, – каже наш земляк, який з п’ятої ранку був на першій лінії фронту й повернувся в місце дислокації бригади тільки о дев’ятій.
Все, що обіцяли, привезли – і сало, і сухі борщі, і солодощі. І ще 10 мішків картоплі від новомиколаївських волонтерів.
Виявляється, вчора у «кіборга» загинув друг. Осколок влучив у око. Через шквальний вогонь тіло змогли забрати лише ввечері. І навіть за таких обставин Слава жартує.
– Дивись, – каже. – Це – трофей. Гранатомет. Це моя друга подружка тут. Першу звуть Маша, і це мій гранатомет. Оце от її подружка, яку добули в бою. Бачив я цю стидобу. Сін – в АТО… Як так можна? Ще й на такому піаряться… От хай до мене приїжджає. Помічником гранатометника. І я йому, можливо, повірю. Але всі знають, що ніхто до нас не приїде. Крім волонтерів, на яких і досі продовжує триматися армія. Передай у Запоріжжі всім привіти й подякуй від мене…