Що таке журналістика, коли ти в ній півгодини

Тобі 20 з невеликим. Ти на старті своєї професійної або не дуже кар’єри. Ти чекаєш миті, коли нарешті познайомишся з тією самою журналістикою. Ти прийдеш у професію, якщо не рятувати світ, то точно змінювати його на краще. І ти влаштуєшся в редакцію, в свою першу редакцію. А далі почнеться протиборство двох сил: розчарування та безкінечного оптимізму. І кожен наступний день у професії ти будеш розуміти, що обидві ці сили руйнівні.
Ця професія, в принципі, не захоче тебе знати. Ти їй будеш не потрібен. Таких, як ти, у неї ще буде тисячі. У тебе буде три шляхи: образитися й піти, образитися й жити з нею їй же назло, або ж спробувати довести їй, що ти – не один з тисячі, а хоча б один з сотні. Деякі люди обирають перший шлях ще в стінах своїх журфаків, а деякі йдуть далі. Тільки, напевно, все своє професійне життя ти так і не зможеш зрозуміти, що було правильніше: наважитися на поступ чи на поступку?
«Що таке журналістика?» – мабуть, розділ з такою назвою є в кожному підручнику для студентів журфаків. Підручники тих, хто журналістом ніколи не працював, для тих, хто після ознайомлення з цією «навчальною літературою» не зрозуміє про журналістику нічого, окрім того, що це «четверта влада», «соціальний інститут», і що вона виконує «велику соціальну місію». Але на практиці ти виведеш для себе зовсім інші визначення.
Журналістика – це професійне дилетантство. Сьогодні ти пишеш про одне, завтра – про інше, а післязавтра вже не можеш згадати, про що писав три місяці тому. Поверховість – ворог перфекціоніста, тому, якщо не розпрощаєшся з цим почуттям, на твою совість чекають справжні тортури. Дослідити тему за декілька днів чи тиждень неможливо, як би не хотілося. Тому тобі доведеться вмовляти себе, що текст логічний, завершений, різносторонній. Але ні. І кожен матеріал, часто вже безіменний та безликий у твоїй голові, зберігається в пам’яті, як нагадування про те, що ти не доробив.
Дуже часто журналістика – це безсенсовість та симулякр медіа. Переважно в цій професії немає нічого героїчного, як це може здатися інфантилам. Далеко не все, про що ти будеш намагатися сказати, дійде до читача. Далеко не все буде сприйматися саме так, як ти цього хотів. І ще менше спровокує якісь позитивні зміни.
Журналісти – не завжди камертони. Ти не зможеш налаштуватися на хвилю правди та сприймати лише її, відкидаючи всю брехню. У кожної людини, з якою ти будеш спілкуватися, у кожного героя – своя правда. Твоє завдання – спробувати розібратися й не зійти з розуму.
Журналістика – це нагромадження випадкових зна-йомств. Не завжди приємних та корисних. Частину людей, з якими будеш стикатися по роботі, ти більше ніколи не захочеш знати. Після спілкування з деякими в тебе будуть залишатися лише відчуття бруду та огиди.
Журналістика – не місце для занадто самовпевнених. Є люди, які будують ілюзії щодо вищого призначення журналіста, а є такі, що будують ілюзії щодо своєї важливості. Другі значно небезпечніші для професії. У журналістиці немає незамінних. Сьогодні – ти, а завтра – за твоїм робочим комп’ютером уже нова людина, яка відрізняється від тебе лише новою комбінацією помилок. Навіть найталановитіших можна замінити. Звичайно, якщо ти можеш написати про подію сьогодні, то навряд чи в тебе не вийде зробити це завтра. Базові функції виконувати вмієш – чого б тобі шукали заміну? Тому що, коли журналіст заражається самовпевненістю, вище своєї бази він уже стрибнути не може, бо не хоче й не бачить сенсу.
Журналістика – це постійний страх помилитися. Це не просто – написав і віддав. Це – написав, перевірив, виправив, знову перевірив, віддав, зробив вдалу або невдалу роботу над помилками, відклав усі огріхи в пам’яті та лише за декілька тижнів відпустив матеріал. Цей страх буде тримати тебе в тонусі, але, одночасно, втомлювати і розвивати паранойю.
Але незважаючи на все це, сьогодні ти присвячуєш себе цій професії. Сьогодні ти обираєш поступ. Сьогодні ти ще занадто молодий, щоб не спробувати.