Не, ну а шо? Робота така, або Як в поїзді не стати жертвою тітушки

Взагалі, логічним було б, щоб ці події описав хтось із безпосередніх учасників гурту, з яким я їхав. Наприклад – Тарас Білка. Втім, він відмовився, мовляв, зробив якийсь вибір чогось там. А тому, все це опишу я (теж все бачив) – Азірій Кісєльов.
П’ятниця. Вокзал. Цього разу квитки до столиці купили без особливих проблем. Запорізькі музиканти на головному Єфромайдані столиці – рідкість. Кілька тижнів тому виступав Арсен Мірзоян, цієї суботи грати на майданівській сцені їхав гурт «Крапка». От з ними і я.
Стоїмо, значить, в очікуванні потягу. Жартуємо, мовляв, як прекрасно, що наші місця – останні в плацкарті, прямо біля туалету. Для повного фен-шую – ще б на «боковушках» пару тітушок.
Сідаємо у вагон фірмового потягу. Наші фірмові потяги, вони дуже фірмові. Буквально на стільки, що зрозуміти, що в них такого фірмового, дуже складно.

На бокових місцях проти нас – троє хлопців. Ще не від’їхавши з вокзалу, вони нецензурно роздають колоду карт на трьох і рубаються в «козла». Щойно колеса поїзду зробили перші оберти, хлопці зрозуміли – поведінку треба змінювати. Своє пиво вони залишили прямо на столі і пішли курити в тамбур. До речі, курити в тамбурі заборонено (якщо не купити у провідника пару газет і три чаї), пити і поготів. Але, якщо дуже хочеться і робити це непомітно – усе можливо. «Вєщдок» у вигляді пива залишають прямо на столі. Хлопці розслабляються. Ми їм не заважаємо.
Щойно вони повертаються до плацкарту, бачать кейси з музичним інструментом і нас. Ми спілкуємося, здається, про кіно. Обговорювали «Тіні незабутих предків» Левицького. Хлопці бачать на сумках символіку України. На футболках теж. Звертаються:
– Вы че, на майдан?
– На майдан, – відповідає один із Тарасів (у гурті їх два).
– А на какой и за кого?
От тут вже, вибачте, не чув я від знайомих, щоб вони їхали на майдан, і ще й думали за кого і на який. Майдан – він один. Тут варіантів немає. Є ще антимайдан. Я, як і мої знайомі, як і їхні знайомі, не знаємо людини, яка сама за свій кошт туди поїхала (на анти).
Хлопці відповідають, що вони музиканти і відвертаються, не маючи бажання спілкуватися з явно нижчими за інтелектом представниками homo sapiens. До цього моменту словниковий запас цих трьох почав надокучати і жіночці, що з нами їхала. Вона, бідолашна, просто стала жертвою обставин.

До Дніпропетровська наші попутники трималися. Сьорбали пиво, грали в карти і про щось тринділи. Говорили гучно, не соромлячись. Після Дніпра (там зупинка була досить довгою) вони вирішили змінити тактику й естетичне наповнення вечора разом з культурною програмою. Вони здивували нас пляшкою «Боржомі» і «поляною» до неї. Ми-то в «Боржомі» запідозрили одразу неладне. Досвід подорожей у плацкартах навчив не довіряти мінералці, якщо вона поряд з ковбасою. Ситуація прояснилася зі словами:
– Спирт ох…..ый!
Коротше кажучи, хлопці взяли темп, який був не всім їм під силу. Один з них (його називали Жека. Я не думаю, що це – пароль, а тому схильний вірити, що це справжнє ім’я) почав, говорячи мовою гопів, бикувати. Двоє інших намагалися його трохи заспокоювати. Жека спати не хотів і підозріло косився в наш бік. Можливо тому, що до нас приходили інші музиканти. У них були бороди, які він просився посмикати і загадати бажання. Але, я думаю, причина не в цьому. Жекі стало помітно сумно у своїй затишній компанії.
Поки ми пішли по чай, він почав запитувати у вокаліста-гітариста «Крапки» приблизно таке (попри те, що ми в іншому кінці вагону, питання ми чуємо. Говорить Жека гучно):
– А чьо гитара такая кривая? По чем брал? А дай сыграть. Чьо это не? И вообще у тебя в ухе серьга. Может выйдем в тамбур?

Я продовжую стояти в очікуванні чаю. Інший мій колега біжить слідом у тамбур, чуючи неладне і розуміючи, що Жека дуже п’яний, нижчий опонента сантиметрів на 35 зростом і легший на добрий десяток кіло. Словом – точно його вечір закінчиться погано. До слова, де поділися його попутники, для нас загадка.
Провідниця байдуже питає в мене:
– Шо там?
Такою ж байдужою інтонацією відповідаю:
– Жеку кладуть спати?
– Якого Жеку?
– Бухого Жеку, – відказую я, забираю чай і йду в напрямку, звідки чути штурханину. Ставлю чай на стіл, спокійно виходжу в тамбур. Чую – за мною женеться провідниця з криками:
– Сейчас я этого идиота сама уложу!!!
У тамбурі картина цікава. Жека – з одного боку. Наш – з іншого. Наш же їх і розбороняє. Жека схожий на Моську, яка гавкає, кричить дуже неприємні слова в нашу адресу, провідниці, пасажирів, мами, Бога, «Укрзалізниці» і ще когось, кого я не знаю. Провідниця спокійно нам пояснює:
– Ну все. Позвонила старшему поезда. На следующей станции с поезда вас снимет наряд милиции. Вас всех. Там уже будут разбираться, кто прав, кто виноват. У меня никаких разборок не будет.

Наступні дії Жеки зрозуміти мені складно. Він розвертається і починає тікати поїздом у невідомому напрямку сусідніх вагонів. Ми щиро сподівалися, що він вистрибне. Дуже дивно, але ніякого нервового напруження у нас нема. Наш побратим (і Жекин опонент) каже, що не до цього йому, і раз нас зніме наряд, то треба виспатися. Зі спокоєм Далай Лами залазить на другу полицю і засинає.
Ми вдвох сидимо, п’ємо чай. Я ж недарма по нього ходив.

Тут повертаються Жекині друзі. Провідниця з ними трохи спілкується, після чого вони просять нашої об’єктивної оцінки становища та плану подальших дій. Тут ми знайомимося і розуміємо, що наш ймовірний шлях через дільничний відділ невідомого міста не такий страшний. У крайньому випадку, затримаємося на концерт. А от їм гірше. Вони теж на майдан. Тобто – антимайдан. Платять по 180 гривень їм. Один з них, працівник міліції, каже, що може показати корочку. Наш спільний друг, який саме проходив у цей час (ну дуже поїзд вже був насичений знайомими), зауважив:
– А вони – журналісти.
– Та ладно.
– Да. І ваш кєнт закон порушив. Кидався на журналіста, ображав його, а вони це все на диктофони писали. Він і про Президента погані речі говорив. А вони писали. Вони завжди так роблять. Все пишуть. А може вже і в Інтернет виклали. І підписали вас.
– Они нас не знают. Только познакомились.
– Чувак, вони – журналісти. Я думаю, вони дали провідниці двадцятку, подивилися у квитках ваші прізвища і тепер підписали вас і все виклали в Інтернет.
– Правда?
– Не знаю, – кажу вже я, аби заспокоїти наляканих попутників. – Бач, він поки спить, – вказую пальцем на другу полицю. – Думаю, поки не виклав. Але Жека вас підставив. Він тут нахамив провідниці, і вона невдоволена.
– Дуже невдоволена, – додає мій друг і йде чистити зуби.
У цей момент приходить Жека. Жека явно не розуміє, що відбувається. Йому намагаються пояснити його ж друзі. Використовують нові для мене мато-словосполучення. Тим часом мій попутник уже зателефонував помічнику одного нардепа й отримав інструкції, що і як нам робити у випадку, якщо потрапимо до райвідділку. Тим часом виходимо перекурити в тамбур. Виходять за нами і наші нові знайомі. Вони до нас налаштовані лояльно. До Жеки – ні. Жека пояснює те саме, що вже пояснював – про те, які ми погані. Усі навколо погані. І навіть друзі його погані. І провідниця, і Президент, і все-все-все. Жека незгоден, що він «накосячив», за що отримує «ляща»… дверима від своїх друзів. Я на це не хочу дивитися і йду спати. Мій друг дає Жекі, якому явно треба зашивати брову, хустинку – витерти кров.
Далі ми лягаємо спати. Правда, домовляємося спати по черзі, про всяк випадок.

Зранку Жека виглядає не дуже. Тобто одна половина його голови явно більша за іншу. Мораль тут така. Причепитися до вас може будь-який гопник. Найправильніші дії, якщо ви в поїзді, – повідомити провідниці. Ну і трішки прилякати його. За допомогою тієї ж провідниці. Треба розуміти: з поїзду тікати нема куди. А на перон міліцію викликати проблем нема. Зв’язок тепер є майже на всьому шляху до Києва.
Нам пощастило. Провідниця не викликала ніякого наряду. А концерт був гарний, за що дякую моїм друзям.
Щиро ваш, Азірій Кісєльов