Засвистали козаченьки на запорізькому Євромайдані
Як це «об’єктивно»?
Журналіст має бути об’єктивним. Ну, о’кей, спробую.
Якщо говорити об’єктивно, незаангажовано і відкрито, то бити людей (тим більше дітей) кийками до півсмерті – це об’єктивно погано, бити носаками вагітних жінок – об’єктивно погано, наздоганяти дівчаток по всьому Києві, будучи в обладунках, як сер Ланселот і гамселити їх що є сили – це погано. І це ОБ’ЄКТИВНО.
А тому, якщо говорити об’єктивно, мають бути покарані і винні. Ну, або мене неправильно навчили. Певно, не тільки мене. І саме тому люди не тільки в столиці, а й у регіонах бунтують.
А тепер, у вівторок, у Запоріжжі, на «круглому столі» з прав людини, пан Грозовський (депутат облради, звичайно ж, від правлячої партії) заявляє: «Нужен конструктивный диалог», – а люди (якщо я не помиляюся, студенти – теж люди) приходять і «орут под админзданиями непонятно за что». І от тут я об’єктивності вже не бачу. Мабуть, тупий. Або неправильно навчили. Або вони там не бачать різниці між «поорать» і відстояти ПРАВА.
І один у виші воїн
Жарти про те, що існує у нас така традиція українська – раз на 10 років влаштовувати собі революції, розуміють, певно, люди трошки старші студентського віку. Люди, які живуть в Україні. Люди, які вміють думати. Вміти думати сьогодні – це вже талант і героїзм. Кажуть, що студенту важливо не дати знання, а навчити вчитися і мислити. Певно, так і є. Тоді, дев’ять років тому, студенти були активними. Але слід розуміти, тоді революція була романтичною. Вона навчила багатьох запорізьких музикантів співати українською, а радіостанціям дала багато україномовної рок-музики і просто гарної музики. Музика і кіно були натхненними, адже революція була мирною. Мирними були і студенти, адже їх тоді аж так брутально ніхто не репресував, як за часів «Студентського голодування на граніті», а до 2013-го було ще далеко.
Сьогодні студенти інші. Частина їх вже посмакувала «беркутівських» кийків, переповіла про це друзям-студентам, а ті – своїм друзям. І тепер є реакція. У тому числі і в Запоріжжі. Реакція Запоріжжя – найчисельніші Євромайдани на Сході і Півдні. Але коли я дізнався про студентський Марш протесту у нас, я був скептичним. Тимчасово.
Спочатку півсотні студентів зібралися в п’ятницю ввечері перед ляльковим театром. Сьогоднішні студенти – вони креативні. Серед них є хіпстери, вони користуються твіттерами й інстаграмами. У багатьох є фотоапарати. І багато хто хоче дати Україні нове життя.
На знак цього самого нового життя, яке країні несуть студенти, і посадили дерево. Людей поки було не надто багато. Але вони збиралися. Вони сходилися.
Далі колона під прапорами України, співаючи гімн, рушила до ЗНТУ. Там студентів стало ще більше. Вони вже не боялися фотокамер і того, що декан прийде і скаже «А-на-на, чисти фоточки з контакта». Їх стало багато. І студентів, і фоточок. Усі, так це точно, більше не вичистити. Ніколи!
Словом, до другого корпусу ЗНУ вже йшло понад дві сотні студентів. У Запорізькому національному саме була перерва. То ж колона ще доповнилася. Втім (та пробачить мене Микола Олександрович, але я не вигадав – сказала дочка дуже гарного друга газети «Прав.Да») студенти зазначили: їх попередили, що відсутність на парах буде дуже жорстоко каратися. Чомусь попередили про це ще раз саме перед приходом колони.
Були люди, які питали, чи можна приєднатися до колони. І вони приєднувалися, йдучи далі в бік КПУ.
У Класичному університеті охорона терміново почала зачиняти ворота, кажучи мені, що ректор сказав це зробити, бо це – приватна власність. Не впускали нікого. Просили не знімати. Просили, до речі, майже цензурно (ті, на кого був направлений об’єктив). Словом, подвір’я університету було пустим. Ще, навіть, не було четвертої вечора, а коридори були пустими. А в частині аудиторій і світла не було. Я сам перевірив. Порушивши закон, адже, за логікою охорони, я вломився у приватну власність.
Але є й приємне. І приємне в тому, що в колоні були студента КПУ. Вони приєдналися ще раніше.
Далі колона рушила на проспект і пройшла пішою ходою до площі Фестивальної.
Тут спрацьовує ефект соломинки. Один студент на цілий виш нічого не може зробити. Але колона, яка ще суттєво збільшилася, довела: таких одинаків не так вже й мало.
Освистали козаченьки
У неділю Запоріжжя побило свій черговий рекорд. Скільки цього разу зібралося людей, жоден не міг сказати. Явно ще більше, ніж коли було рекордно. Цифри різні. Наводять від трьох до восьми тисяч.
І студенти тут були, і батьки їх. Старше покоління і молодь. Таблички «Орджоникидзевский» і «Заводский». Я не знаю, чи лунав раніше в Запоріжжі так гучно гімн України, виконаний городянами, але було дійсно колоритно. Козаченьки прокинулися.
Ще кілька днів тому активісти запорізького Євромайдану намагалися знайти конструктив (як радять провладні чинуші). Неодноразово в облдержадміністрацію направляли делегацію. Була й офіційна відповідь від голови ОДА Олександра Пеклушенка. Він був готовий прийняти трьох незаангажованих і поважаючих його людей. Коло питань для зустрічі просили окреслити заздалегідь. Трьох незаангажованих і поважаючих не знайшлося.
А тому вже в неділю Олександр Миколайович героїчно вийшов до мітингувальників. У слові «героїчно» немає і краплі сарказму чи іронії. Мало хто знаходить у собі сили вийти до тисяч людей, які аж настільки ненавидять владу.
До слова, зрозуміти, що відбулося щось нестандартне можна було б і за півкілометри. Майже миттєво люди почали кричати «Ганьба!» та «Владу геть!». Свистіли ще гучніше, ніж співали до того гімн. Голосно настільки, що почути звук із колонок було абсолютно неможливо. До речі, для Олександра Миколайовича це не перший подібний досвід. Ще
11 листопада на мітингу проти нього губернатору не дали висловитися. Тепер же сайт облдержадміністрації коментує це так: «Организаторы демонстративно отказались предоставить Александру Пеклушенко слово. Все попытки главы областной администрации высказать свою позицию натолкнулись на препятствие этому со стороны организаторов, которые продемонстрировали их нежелание конструктивного диалога».
У свою чергу один з активістів Євромайдану, котрий координував мітинг, Ігор Артюшенко зазначав: «Я в мікрофон нічого не кричав. І слова не я не дав – Майдан не дав. Люди одноголосно скандували…»
Словом, діалогу не вийшло. Так само як і вийшовши, Олександр Пеклушенко ввійшов, але не в облдержадміністрацію, а в обласну раду. Очевидно, працюють без вихідних в цьому будинку.
Як же коментували люди те, що відбулося? Більшість говорила, що коментувати щось вже надто пізно… Час, коли люди хотіли діалогу, безповоротно втрачений.
Символ запорізького майдану
З понеділка на запорізькому Євромайдані теж людно. Щодня з 17:00. Майдан став ще більше дружнім. З’явився у нього і символ. Живий і справжнісінький. Знайомтеся – її звуть Софійка. Вона маленька і не бачила (дай Бог, і ніколи не побачить!) насилля. Але вона дивилася в новинах страшне кіно, коли одягнені у костюми дядьки били людей кийками. Вона тут з бабусею, аби подібне «кіно» ніколи не стало правдою.
P.S.
Чого ми стоїмо? Скільки ще? А тоді я почув пояснення на майдані. На нашому, запорізькому, який найбільший серед Півдня і Сходу.
«Стоїш, чекаєш маршрутку. Простояв півгодини. Може йти пішки? Але знаєш: тільки відійдеш від зупинки – і через ще п’ять хвилин вона приїде…»
Я стою, аби не пропустити маршрутку. Це не об’єктивно. Це так, як велить серце.
А об’єктивно – я стою, бо не хочу, щоб «кіно», яке бачила в новинах Софійка, вона колись побачила вживу.