Як заступник міського голови обідав з майданівцями
…У моїх руках сумка. Величенька. Важка. З дому я виходив без неї. Уже на вокзалі до мене підійшов хлопець:
– Ти ж на майдан? Зачепи торбу. Там речі зібрали. От іще торба з ліками. А от іще – взуття. Візьми одну, а? А то я шукаю, ким передати.
Взяв.
Дарунок незнайомцю
На вокзалі такі сумки взяли ще двоє людей. Раніше вони між собою не були знайомі. Вони беруть пакунки, не питаючи, що там. Беруть у такої ж незнайомої людини, як взяв я. Це нормально. Усі ми втрьох (хто взяв торби) їдемо в різних вагонах, але зустрічаємося на пероні в Києві. Поки тримаємося разом.
На метро під’їжджаємо до станції Хрещатик. Йдемо в Будинок профспілок. Саме там можна віддати речі на фасування та подальшу видачу. Ці пакунки мають спершу перевірити. Спочатку особливої уваги барикадам я не надаю. Це буде потім. Поки що головні емоції (вони ж будуть у мене в Запоріжжі) – це запах. Тут пахне димом. Чим же ще? Дим навколо. Біля бочок гріються. Біля них сплять. На них готують їсти. В них палає вогонь.
У Будинку профспілок ми віддаємо речі. До того нам доводиться розпакувати їх і розфасувати. Я, виявляється, віз щось дуже потрібне. Светр, кожух і ботинки. Їх забрали одразу.
Виходжу і йду в напрямку Спілки журналістів – бачу людину. Явно киянин. Не приїжджий. Одягнутий дорого. Пальто, шалик, шкіряні рукавички. До нього підбігає хлопець, каже, що всю ніч рубав дрова і просить на дві хвилини рукавички, аби погріти руки. Хлопець знімає свої рукавички зі словами «Дарую». Йому дякують.
Приклад мені здається доречним. Знімаю свої рукавички, дарую наступному, хто пильнує багаття і у кого я бачу голі руки.
Місто в місті
П’ю каву. Минає година. Приходжу до тями.
Тепер варто все роздивитися. Майдан – він такий, яким ніколи не був і, дай Боже, ніколи вже не буде. Сам по собі Євромайдан – це місто в місті. Мені просто про це говорити, сидячи біля незнайомців і п’ючи каву від них. Але тепер я бачу масштаб цього всього.
Поки я пройшов 20 метрів, мені тричі пропонували бутерброди, двічі каву (на другу погодився), один раз суп. Ще одні люди сказали, що їхня каша буде за годину і запросили приєднатися. Їм я подарував другу пару рукавичок. У мене завжди із собою теплі й осінні.
Тут барикади. Це слово реальне. Це слово колюче і міцне. Ці огорожі з колючим дротом і кілками подекуди сягають до п’яти метрів. На їх найвищих точках є справжні вартові. Щоб ви розуміли – СПРАВЖНІ. Тут, на майдані, набирають добровольців у вартові, на кухню, в охорону, у прибиральники, у волонтери. І в ці всі – назвімо їх умовно «підрозділи» – стоять черги. Не всюди, але стоять. Люди хочуть допомогти. Записуються і допомагають. Хочеш допомогти? Йди і роби щось! Це – головний лозунг майдану.
Тут є намети, де можна спати. Тут є люди, яким довіряють мобільні телефони на зарядку. Не хочу ідеалізувати, але я таке бачив. Можливо, мені просто пощастило. Ранок – і людей в сотню разів менше ніж буде за пару годин. Потім буде Віче, а зараз тут після ночі поки що ті, хто довіряють один одному, як собі.
А головне, що тут є, – повага. І, здається, ми знайшли відповідь на риторичне питання політологів: «Чому Майдан Незалежності – не Болотна?». Та тому, що майдан – він НЕЗАЛЕЖНОСТІ, а площа – вона БОЛОТНА. Розумієте? Тут люди не проходили турнікетів, як у Москві, і прийшли вони не тому, що побачили фоточку. А тому, що тут відстоюються права і виборюється право відстоювати ці самі права. Я не стверджую, бо не можу цього робити, як журналіст. Але стверджують люди. Сотні, тисячі, сотні тисяч, навіть мільйони людей. Дякую їм за ці враження.
Де їдять запорізькі регіонали?
Питання риториячне. За день до того як я тут опинився, мітинг в підтримку Президента оголошують безстроковим. Уже на вечір в Маріїнському парку було не дуже людно, а на ранок я бачив утрьох хлопців із Запоріжжя. Кажуть мені, соромлячись:
– Мы за бабло. Но там реально страшно. Пришли сюда. Тут спокойнее.
Перевірити, чи за бабло вони, а тим більше, чи правда їм страшно, я змоги не маю, а тому вірю на слово.
Справа йде до обіду. Усе Віче ми дивимося збоку Поштамту. Кількість людей – просто нереальна. Відстань у 20 метрів ми йдемо понад 15 хвилин. Втім, коли лунають вигуки, що комусь стало погано, утворюється коридор, і люди, здається, просто на кілька хвилин розчиняються в повітрі.
Віче закінчилося. Ми можемо пообідати тут безплатно – пропонує багато хто. Але я приїхав на день, а люди тут вже місяць живуть. Здається, їм це нині потрібніше. Так буде чесно. Тому ми йдемо в їдальню.
Заходимо. Люди в символіці стоять у черзі за супом і салатами. Ще зранку сюди заходив міліціонер. Заходив привітатися і побажати смачного. Такі теж бувають. Я бачив це сам.
Тепер же ми бачимо сюрреалізм.
Стоять, значить, у черзі з протестувальниками депутати Запорізької міськради від Партії регіонів. Серед них – директор представництва Червоного Хреста Костянтин Силін і заступник міського голови Юрій Каптюх. Обідають вони в компанії людей з Євромайдану. У чемній компанії.
Нам не дуже хотілося зустрічатися з ними тут, за таких обставин. Переважно, щоб не псувати апетиту шановним депутатам. До речі, найшвидше від нас пішов саме заступник міського голови. Думаю, просто поспішав. Як кажуть, «мітинг мітингом, а обід за розкладом». От тільки на Євромайдані розкладу немає. І люди стоять постійно.
Хто митися?
Стою в компанії, з якою щойно познайомився. Юрко і Таня – з Харкова, Діма – з Франківська, Тимур – Полтава. Жартуємо про те, що вибірка із Захід – Центр – Схід є повною й об’єктивною. Можна навіть соцопитування провести.
Повз нас проходять вартові. Під руки виводять хлопця. Питаємо, у чому справа.
– Він на підпитку, і в рюкзаку був алкоголь. Таким тут не місце.
– Куди ви його?
– За барикади виведемо. Може й провокатор якийсь. Тут таких нема. Якщо є – виводимо, щоб не було. У нас сухий закон. За нашою інфраструктурою (мають на увазі перше коло барикад на майдані. – Ред.) хай що хоче робить. А чого питаєте? Знайомий ваш?
– Ні, – відказую.
– І алкоголю з собою не маєте?
– Дивіться, – знімаю з плечей рюкзак і даю перевірити. Тут це нормально. Є порядок. Треба дотримуватися його.
Хлопець тим часом реально засмучений. Він розуміє всю проблему. Навряд він провокатор. І не дуже він п’яний. Але є правила. І вони для всіх. Його виводять далі до наметового містечка. Вони всі зникають в натовпі.
Тим часом з-за спини чую голос.
– Є три місця на «помитися». Є бажаючі?
– Де помитися?
– Дома в мене. Правда, йти хвилин 20. Зараз поведу третю групу.
– Скільки?
– 15 людей. Але ще повернуся. Йдете?
– Ми йдемо! – додають голоси з-за його спини.
Люди йдуть митися. А я думаю, що мені просто щастить бачити таких колоритних персонажів, які і створюють головне враження про майдан.
Зайві слова
Найбільш вживаним словом тут я чую «Вибачте». Ні, це – не казка. Це – не ілюзія. Це – навіть не брехня. Ще сумніваєтеся? То їдьте і перевірте. Без зайвих слів.
Дома
У Запоріжжі через день після повернення сідаю в маршрутку. Біля мене сидить хлопець. Незнайомий. Я його ніколи не бачив. Повертаюся до нього.
– Ти з майдану?
– Ага. А як ти знаєш?
– Ти пахнеш, як я після приїзду, – димом, наче після вилазки.
– Да, – сміється він. – Так пахне свобода…