Бронежилет для українця
Для когось люди, котрі співпрацюють з People in need (Людина в біді), так і залишаться іноземними агентами, грантососами, піявками, паразитами і ще багато ким, кого вигадали ті, кого влаштовує диктатура, менти, котрі покривають наркотрафіки, насилля в сім’ї та врадіївські ґвалтівники. Я розкажу лише кілька історій, які я бачив. Кілька історій, які можуть стати бронежилетами для мозку і розуму. Або й для душі, якщо забажаєте. І про всяк випадок, аби позбавитися романтики екстриму. В усіх відеороботах, нами відзнятих за тиждень, попросили видалити титр People in need, аби не наражати себе на небезпеку, адже були прецеденти.
One World
Кінофестиваль «Єдиний світ» за своєю природою унікальний. Так, є подібні речі, але майданчик з кількох кінотеатрів, котрі з обіду до майже ранку показують кіно і обговорюють його, – явище майже контркультурне. Врахуйте при цьому, що всі фільми документальні і всі про права людини! Фільми на кшталт «Поцілунок Путіна» про кришування та промивання мозку нашистами та побиття журналіста Олега Кашина, «Білоруська мрія» про свавілля Лукашенка та вбивства й викрадення опозиційних політиків та інші. Наразі частина цих фільмів є в Запоріжжі, вже з суботи їх можна буде побачити. Поки не розголошую де, але повідомлю на сторінці у Фейсбук. Вхід буде вільним, але по запису.
Так от, фестиваль «Єдиний світ» тісно співпрацює з організацією People in need. У рамках фестивалю вдалося поспілкуватися з учасницею одного з фільмів (переможець премії Homo Homini за досягнення у сфері захисту прав людини) – дагестанським адвокатом Сапіят Магомедовою. Відстоюючи права людей на північному Кавказі, вона неодноразово ставала об’єктом замахів та погроз. Але тепер через фільми про проблеми людей знає весь світ. Від України був представлений фільм «Відкритий доступ». Хто досі слиною стікає та жовччю сходиться, жаліючи диктатора Януковича, раджу знайти цей фільм в інтернеті і подивитися.
Для мене приклад Сапіят став справді бронежилетом для совісті. В людину стріляли. Її намагалися викрасти. Де-хто з членів її родини за гратами. Словом, влада знаходить методи тиску на адвоката, проте вона досі воює проти ментовського свавілля.
Слава Україні!
Часу гуляти Прагою особливо не було. Ну що я знаю про Прагу тепер? Смачне пиво. І ще я знав, що там є чудовий реггі-бар. До нього ми відправилися вдвох з колегою з Білорусі. На руці у Ані, котра займає активну громадську позицію і неодноразово збирала передачки білоруським активістам, дві стрічки – синя і жовта. У готелі ми це помітили. Вона теж помітила, що ми спостерігаємо, встала і гордо сказала «Слава Україні!».
Реггі-бар ми знайшли. Ще не встигли замовити й пива, як до нас підійшов афро-чех (логічно, якщо в Америці афро-американці).
– Where are you from (Звідки ви)? – питає він.
– Byelorussia & Ukraine (Білорусь і Україна), – відказуємо.
– Ukraine? Fucking Putin. He is Satan. (Україна? Йо***ий Путін. Та він же сатана), – каже мені людина з тіні, тому я більше бачу шапку, ніж обличчя.
– Ok, – погоджуюся.
– If you need weeds, walk up to my table. (Якщо вам потрібен косяк, підходьте до мого столу), – щиро пропонує послуги середній підприємець.
– Aga (Ага), – відказую я поглядаючи на годинник. До фільму про українських Фемен залишається 40 хвилин.
– Heroes live in Ukraine. (В Україні живуть герої), – каже він і тисне мені руку.
– Slava Ukraini, – відказує Аня дзвінким голосом на весь раста-бар так гучно, що всі відвідувачі повертаються. І, повірте, багато хто розуміє, про що йде мова…
А наступного дня ми були на празькому Майдані. Українці, чехи, литовці, росіяни, французи, сирійці (люди серед опитаних мною під час стріму) одностайно засуджували Путіна. Чехи згадували Празьку весну 1968 року і не соромилися гнути філігранним матом заввишки з хрущовку. Малюнки і плакати на підтримку Криму. Прапор Меджлісу. Пізніше я спілкуватимуся тут з людьми, яких потай відправляли з Дніпропетровська на лікування. Вони постраждали при зачистці. А зараз я чую, як говорить перед мікрофоном явно українець. Говорить просто. Зізнається, як кидав коктейлі… прикривався фанерним щитом… біля нього були вбиті… а тоді під ногою розірвалася граната, і він теж тут лікується, але більше приїхав у справах. Про справи він не розказує зі сцени.
Після промови я підходжудо нього. Він, очевидно, розуміє, що значить планшет і питання, чи може він говорити на ефір. Каже, що без проблем:
– Так, воював. Тут у справах. У яких? По інвентар приїхав. Є тут, у Чехії, активісти, котрі можуть підтримати людей, що прагнуть свободи. Там я воював без бронежилету. Тут активісти можуть допомогти.
– А як…
– Не парся. Все дійде куди треба. Все буде доставлено. Слава Україні!
Останнє слово він каже синхронно зі спікером, котрий говорив чеською. Весь майдан разом зі мною відказує такі знайомі і рідні слова, котрі присвячуються героям. Далі хвилиною мовчання згадується Небесна сотня. А навіть через тиждень на центральній площі Праги так само лежитиме вінок пам’яті Небесної сотні.
Зустріч з активістом, котрий привіз в Україну допомогу, дала моєму спокою ще один бронежилет і розуміння того, що коли західні політики колупаються в носі, західні активісти колупаються у зв’язках, і вони нас підтримують більше, ніж заяви в пресі.
Рашатудей = Українагудбай
А от чеські ЗМІ стали для мене відкриттям. У перший же вечір після прильоту я потрапив на «стіл дискусії». Це особливий формат у Чехії та Європі, коли дискутують не в ефірі у Шустера, а за пивом у арт-пабі. І воно дієвіше, а головне – там вміють слухати іншу сторону, бо є спільна проблема – пиво, котре закінчується в бокалі. Перший вечір справив на мене не надто приємне враження. Виявляється, інформаційний простір навіть у Празі – велика халепа. Я не повірив у недостатню всемогутність гугла і сам перевірив. За запитом в інтернеті «Майдан», «Україна», «об’єктивно», вилазить один грьобаний сайт. Рашатудей. Відповідно, можна уявити було б настрої в суспільстві, але європейці не на стільки піддаються зомбуванню, як у нас. Ну, або в мене склалося таке враження. Коротше кажучі, за пошуковою системою і тегами складно знайти бодай «Українську правду» чи «Громадське».
Своїми думками і роздумами зі мною поділилися координатори Східноєвропейської програми Центру демократії і прав людини People in need Надія Іванова та Тереза Фантлова:
– Ми допомагали місцевим ЗМІ об’єктивно інформувати суспільство від початку Майдану. Для того щоб їх чули інші люди, якщо їх не чують політики. Чеські дисиденти висловлювали підтримку, проте сказати, що ЗМІ активно подавали це, неможна, – ділиться думками Тереза.
– А я б розділила ситуацію на кілька етапів. Спочатку писали про відмову від Асоціації. Після першого розгону було багато фотографій. Потім була фаза скепсису. Тут думали, що Схід і Південь не підтримують протести, бо не знали об’єктивної картинки. Після перших смертей говорили про впертість влади, але активно її ніхто не засуджував. Заголовки були швидше такими, що показували, мовляв, влада йде на поступки, а опозиції все мало. Із середини лютого тон змінився. Почали більше говорити про снайперів, але частина ЗМІ говорила про радикалів. Тепер всі більш-менш співають в унісон, проте залишається питання торгових стосунків з Росією, котрі розривати ніхто не буде, – доповнює Надія, зазначаючи, що це її приватні й особисті спостереження.
А потім у нас було багато зустрічей з журналістами. Від України на цих зустрічах було три людини: із Донецька, Дніпропетровська і Запоріжжя. І тільки тоді я зрозумів, для чого власне ми там, яка головна мета. Журналісти щиро дивувалися, адже думали, що ці міста – майже Росія. А наші колеги з Азербай-джану, Придністров’я, власне Росії зазначали, що головне, чого бояться в їхніх країнах, – це стати такими ж сильними і такими ж волелюбними, як українці.
І це дало моїй душі ще один невеличкий альтруїстичний бронежилетик…