Євромайдан — Київ: Хто тут Є

І в середу, і в четвер, і в п’ятницю я був у нас на площі. До Києва їхати не збирався, і на те було кілька причин. Головна – важливо було, щоб і в Запоріжжі були люди, а особливо – треба було підтримувати студентів. У нас вони, хто б що не говорив, були залякані ректоратами. Це факт – досить почитати їхні коментарі про те, як їх «чемно» просили видаляти фотографії та хештеги #Євромайдан із соціальних мереж. Коли ж у суботу зранку я побачив кадри звірського побиття мітингуючих через неможливість комунальниками встановити головний символ «кривавого режиму» – ЙОЛКУ, я плакав. Чесно і щиро.
До вечора не було ніякої інформації щодо зібрання демонстрації в Запоріжжі. О 19-й вечора мені зателефонував друг і сказав, що вночі їде до Києва, і в машині є місце. Я міг не поїхати? Міг. Відмазок була купа – готувати борщ, гуляти з сином, виспатися за тиждень… Але потім я б точно вдавився тим борщем, не виспався б, і настроєм була б зіпсована прогулянка. О 4-й ранку ми поїхали.
Описувати об’єктивно те, що там відбувалося, сенсу немає – це вже розповідали всі. Тому я просто розкажу те, що бачив сам, і в чому полягає моє головне розчарування в журналістиці. Навіть чесній і незаангажованій.

Хто за студентів?
І не тільки батьки. Про це говорять розклеєні листівки про те, що «Наших дітей б’ють. Ми не можемо сидіти вдома…». Підтримали студентство і викладачі. На жаль, не в нас.
Машину ми залишили на стоянці в п’яти зупинках метро від Майдану Незалежності. До центру їхали підземним транспортом. Вагони зі станції метро «Осокорки» вже були забиті і заповнені. Люди вже були із символікою України. Ми ледве влізли. Переді мною сидів дідусь з невеликим наплічником. Дивився на все, що відбувається, він… ні, не сумно. Швидше – він відчував себе молодим. Він – професор Сумського університету, як виявилося, привіз своїх студентів відстоювати свої права. Він був тут в 91-му на граніті. В його наплічнику була єдина річ – спальний мішок. І їхав він сюди не на день. Студентам пояснював, що не тримає їх, але сам залишиться на стільки, на скільки треба. Професор університету!
Ми вийшли на «Золотих воротах». Вийшли всі. Не лише весь вагон, а й увесь поїзд метрополітену. На дворі вже були десятки тисяч людей. Окремо з молоддю стояло трішки старше покоління. Коли ж я поцікавився, звідки приїхали ці люди, мені сказали, що це організовано з усієї країни з’їхалися студенти разом з батьками. Батьки, плачучи, говорили вже відомі всьому світу речі:
– Ми не за ЄС, ми не за Росію. Ми проти цієї влади, бо ця влада калічила наших дітей. Дітей, яких ми не можемо залишити вдома, бо в них є своя позиція, і вони не слухатимуть, тому ми приїхали їх підтримати.
– І скільки вас, батьків, їде?
– Ми ще чекаємо нашу групу. Попередньо батьків їде до 6 тисяч.

Перші «тітушки»
Ну, перше, що б я порадив славетному і звитяжному Вадиму Тітушко, котрий гамселив журналістів свого часу і тепер став культовою персоною і прославлювачем свого роду, – це випустити колекцію одягу. В «опрєдєльонних» кругах користувалася б попитом. Втім, цих персонажів на «Золотих воротах» не було. Вони були далі.
А поки що були сотні тисяч, котрі йшли до парку Шевченка. Буквально за 15-20 хвилин з парку Шевченка колона небачених масштабів, рушила в бік майдану. Уже тоді ми говорили про те, що описати точну кількість людей нереально. Море, океан людей, який «лився» в бік майдану.
Буквально за 30 метрів від парку стояв стратегічно важливий об’єкт телебачення – автобус танцювального проекту. За ним ми побачили перших тих самих тітушок (писати вже ж можна без лапок). Людей 15 стояло за автобусом, в оточенні міліції (близько 30-40 осіб). Там же почалися дрібні сутички, але були координатори колони, які вмовляли людей рухатися далі. Люди поки що слухали.
В колоні головне, про що говорили люди, – це прохання не піддаватися на провокації та не одягати маски. Навіть респіратори чи марлеві пов’язки.
При цьому скільки сот тисяч людей вийшло, не відомо, здається, і досі. Скажу простіше: коли голова колони вже була на майдані, приблизно тільки її половина відійшла з парку. Люди були налаштовані абсолютно мирно. Втім, із сусідньої вулиці ми бачили 30-40 людей у касках і з нарізаними трубами ПВХ. Тут ми трішки відійшли з колони, аби швидше дістатися майдану. Там вже був захоплений об’єкт ненависті українців – йолка, на яку вже примотували прапор України.

рЄволюція
На самому майдані атмосфера була просто шедевральна. Вакарчук ходив між людьми і навіть не в центрі майдану. Втім, люди вже були трохи розгублені. Адже початок демонстрації затягнувся. Попри величезну концентрацію в центрі майдану люди ходили, фотографувалися.
Коли ж почалася офіційна частина, на мій погляд, перший і один з головних проколів опозиції – це затягнута промова, яка почалася скандуванням «Ре-во-лю-ція!!!», але в чому вона полягає ніхто поки не пояснював. Ми ж побачили 15 молодиків з кийками, в масках і шоломах, озброєних ланцюгами, які вирушили в напрямку Банкової. Чути було погано, а через кілька хвилин Луценко нарешті зазначив, що революція мирна і зібрання теж мирне. Але тут вже почали працювати провокатори.
Вони бігали між людьми, кричали, що біля адміністрації на Банковій «б’ють наших», – і частина людей, на жаль, на це велася – і пішла в самий центр провокації.
Вийти з центру майдану було складно і майже неможливо. Тим часом повз нас пройшов Вакарчук (котрий потис руки і подякував українцям) і Ярослав Качинський, котрий скандував «Слава Україні!».
Через 20 хвилин нам таки вдалося вийти з епіцентру. Всі ці політичні лозунги ми вже чули. Всі зазначали, що такої кількості людей тут не збиралося ніколи. Це ж, ймовірно, і стало причиною розгубленості трійки лідерів. Всім було зрозуміло – чіткого плану немає. Але було й інше, головніше для мене. Вони не були готові до того, що провокатори цього разу – це не тільки ті тушки в спортивках, а більш нагороджені інтелектом психологи.

Як працювали провокатори
Вони продовжували бігати і закликати людей на Банкову. Говорили, що там «Беркут» безчинствує. Обличчя в них були прикриті шарфами. Втім люди, які зрозуміли, що це і хто це такі, закликали мало не зі сльозами на очах не йти в напрямку Банкової людей. До них і ми приєдналися. До речі, про ці дії суспільства жоден ЗМІ не сказав. Люди закликали адекватних українців повернутися на мирне зібрання. Деякі лягали на дорогу, аби не допустити масових зібрань біля адміністрації. Дівчатка-студентки, бабусі… Всі закликали не вестися. Діяло це мало. Провокатори працювали сильно.
Біля адміністрації людей було вже кілька сотень. Усі просили не йти в той бік. Інші ж кричали, що там почнуть «бити наших». «Беркут» ми бачили. І він був готовий. Найбільш «хворі» і розумні провокатори зазначали, що «Беркут» взяв мало не в полон студентів. Що після побиття померла дівчинка. Що проти студентів завели карні справи та їх тримають у райвідділках міліції.
Ми рушили назад в напрямку майдану. А через п’ять хвилин в 30 метрах від нас почалися події, відеокадри яких використовуватимуть телеканали і говоритимуть про провокації проти «Беркуту». А потім деякі канали покажуть молодчиків, які дивним чином стануть в ряди «Беркуту»…

Що в нас Є
Студенти і молодь, з якими я спілкувався, не були у 2004-му на майдані. Вони вчилися в школі і навіть не в старших класах. Ця молодь не сповнена романтизму і прийшла не заради «тусовки». А головна відмінність в тому, що ця молодь відстоює те, чого в українського суспільства ніколи не було. Це – НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ. Вона поки не зовсім сформована, але вона формується, і в нас Є хоч приблизне уявлення того, що американці звуть American dream, а українці – свідомістю.

P.s. Вже вдома я зрозумів, чому дружина була настільки перелякана, адже ЗМІ показували винятково провокації, сутички, захоплення КМДА і мордобої біля пам’ятника мертвому вождю. І ніхто, майже ніхто, не показав мирних студентів. Тих громадян, у душі яких вже ніколи не буде совка і міфів про дешеву ковбасу.