ГлавнаяНовости

Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.

– Куди ж це Ви, мамо?! – сполохано кинулись діти.
– Куди ж Ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.
– Та я недалечко, де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти, а ви вже без мене живіть.

– Та як же без Вас ми?.. Та що ж ви намислили, мамо?
– А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
– Та я вам лишаю всі райдуги із журавлями
І срібло на травах, і золото на рушниках.

– Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим усю Вашу вічну роботу.
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою – злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі» – і стала замисленим полем