Що нам потрібно – правда чи міфи?

Хід радянсько-німецького протистояння 1941-1945 рр. й досі нерідко оцінюється через призму закостенілих у своїй непорушності міфів післявоєнного часу. Декілька разів на рік у відповідні дні (початок і завершення війни, оборона та визволення того чи іншого населеного пункту) чуємо лише ритуальні сурми й пафосні промови.
Епізод війни, пов’язаний з обороною Запоріжжя в серпні-жовтні 1941 р., у цьо­му плані показовий. У квітні міська влада на прохання ветеранів (точніше функ­ціонерів ветеранських організацій) озвучила намір звернутися до керівників держави з клопотанням про присвоєння Запоріжжю у зв’язку з 70-ю річницею оборони звання «Місто воїнської слави». Починаючи з 18 серпня, проводяться мітинги за участю керівників міста, в теле­ефірі й на шпальтах запорізьких ЗМІ озвучується теза про півторамісячний героїчний спротив полчищам елітних військ Гітлера, який взяття Запоріжжя вважав ледь не основним завданням воєнної кампанії 1941 р. в Україні. При цьому автори таких тверджень не завдають собі клопоту обґрунтуванням подібних заяв.
Між тим вже давно маємо солідну документальну базу, яка забезпечує ледь не погодинну реконструкцію ходу війни. Зокрема, в добу хрущовської лібералізації побачили світ документи з архіву Міністерства оборони СРСР. Два томи цих документів дозволяють показати картину боїв у серпні-жовтні 1941 р. як в Україні в цілому, так і під Запоріжжям.
У тому випадку, коли їх можна співставити з документами, певну цінність мають мемуари учасників війни. Варті уваги й свідчення з німецького боку, перш за все, – щоденник начальника Генерального штабу вермахту Ф. Гальдера.
Маючи, таким чином, достатнє документальне підґрунтя, відтворимо реальні драматичні події кінця літа-осені першого року війни.
Війна до Придніпров’я докотилася менш ніж за два місяці від її початку. Запорізький напрямок прикривав Південний фронт. Перед Запоріжжям вранці 18 серпня з’явилися авангардні частини двох дивізій противника – танкової і моторизованої. Запоріжжя готувалася захищати 274-а стрілецька дивізія, що протягом місяця формувалася з мешканців області. Крім того, у місті на той час знаходилися авіаційний, артилерійський та зенітно-артилерійський полки, полк НКВС, декілька дрібних підрозділів чисельністю до роти. Було сформовано й загони народного ополчення. Згідно з офіційними звітами того часу в обласному центрі в них було 45 тисяч осіб.
15-18 серпня 274-а дивізія, два батальйони полку НКВС й ополченці зайняли оборону на правому березі Дніпра: райони Дніпрогесу, Великого Лугу й мосту через ріку. Неподалік мосту через Старий Дніпро висунутим на передній край оборони виявився один з батальйонів полку внутрішніх військ. На нього рушило декілька танків, за ними до батальйону піхоти. Атаку відбили.
Поки ворог готував новий наступ, ряди захисників поповнили бійці стрілецької дивізії, решта полку НКВС й ополченці.
І коли через декілька годин атака повторилася, вона знову була безуспішною. Далі епіцентр зіткнень перемістився до греблі Дніпрогесу й надвечір радянські війська залишили правий берег. У ті ж години розгорнулися драматичні події, які й досі не мають однозначної оцінки. Після відступу за Дніпро було підірвано греблю Дніпрогесу. Різниця в рівнях води вище й нижче греблі складала 38 метрів. Стіна води, що вирвалася на волю, вдарила в Хортицю й покотилася далі до Каховки, миттєво затоплюючи значні ділянки обох берегів Дніпра, але особливо пологого лівого.
До кінця 80-х років писали (іноді пишуть і зараз): тисячі німців знайшли свій кінець під водяним валом. Але яким чином повінь обирала жертви за національною ознакою? Про підрив греблі нікого не попереджали. Він виявився повною несподіванкою для прибережних мешканців, біженців, ополченців, дислокованих у плавнях винищувальних загонів і військових підрозділів та госпіталів, а також частин 9-ї і 18-ї армій та кавалерійського корпусу, що в той час переправлялися через ріку нижче Запоріжжя. Кількість жертв ніхто не підраховував. За нашими даними, число загиблих склало, ймовірно, декілька десятків тисяч.
Трагедія мала б виправдання, коли б дійсно, як це стверджувалося пізніше десятками років, без висадження греблі Запоріжжя не вдалося б утримати. Однак об’єктивний аналіз свідчить про інше.
Виходом до Дніпра в районі Запоріжжя – Дніпропетровська гітлерівці завершили чергову наступальну операцію. Надалі свої основні зусилля вони зосереджували на подоланні опору Південно-Західного фронту, що захищав Київ. Звичайно, ворог був не проти в разі відсутності опору просунутися далі й в смузі Південного фронту. Але надзвичайних зусиль докладати не збирався. Про це говорить і вищенаведена хроніка бою 18 серпня. Говорячи про звитягу оборонців правобережних околиць Запоріжжя, все ж таки пам’ятатимемо – ворог атакував їх незначними силами. Розпіарений у наші дні на місцевому рівні бій чомусь залишився непоміченим обома сторонами протистояння.  
На кінець дня 18 серпня безпосередня загроза захоплення міста була вже відведена. Проте слід розуміти й психологічний стан тих, хто знаходився під пресом неймовірного, але очевидного факту, який до початку війни видавався більш ніж фантастичним: німці на Дніпрі. Тому поряд з героїзмом та самопожертвою зу­стрічалися й прояви паніки, плутанини і сум’яття.
Гітлерівці лише підходили до Запоріжжя, як все партійне керівництво поспішило залишити місто. Панічна втеча місцевих очільників не могла залишитися непоміченою й спровокувала потік біженців з числа робітників і службовців, які самочинно полишали роботу. Частина запоріжців, вважаючи неминучим прихід у найближчі години німців, почала розбирати продовольчі й промислові товари зі складів і магазинів. Проти них міліція застосувала зброю. Надмірна нер­возність, страх, у якого, як відомо, «очі великі», а не військова необхідність і визначили долю Дніпрогесу.
Між тим ситуація на лінії фронту перед Запоріжжям з 19 серпня й до початку жовтня була стабільно спокійною. Ворог тримав перед містом дві дивізії, а невдовзі ще менші сили. Запорізька ж група радянських військ станом на 21 серпня складалася з трьох стрілецьких дивізій і полку НКВС. 25 серпня постали дві армії, що отримали номери попередніх, які не вийшли з оточення. Нова 6-а армія прикривала район Дніпропетровська, 12-а – Запоріжжя. У складі армії з’явилася й танкова дивізія. Дніпро патрулювали кораблі Дунайської флотилії, які базувалися в Запоріжжі та Херсоні.
Спокій протистояння в Запоріжжі порушувала лише боротьба за Хортицю. Після 18 серпня радянські війська перебували в її південній частині. Проте у ніч на 27 серпня, незважаючи на комфортне для радянської сторони співвідношення сил, острів залишили. 600 його захисників, яких підтримували вогнем 2,5 батареї, не стримали атаку 300 ворожих піхотинців, підсилених 10 танками й двома батареями.
В останні дні серпня співвідношення сил у смузі відповідальності 12-ї армії ще більше змінилося на її користь. Гітлерівці залишили «охороняти» Запоріжжя лише одну, та й то угорську, дивізію, підсилену німецьким танковим полком. Для порівняння: сусід справа (6-а армія) протистояв дев’яти дивізіям ворога, зліва 18-а армія мала перед собою сім дивізій. Унікальність Запоріжжя виявилася в ті дні в тому, що це було єдине велике місто на всьому протязі фронту від Чорного моря до Балтійського, перед яким гітлерівці тримали такі незначні сили. У цій ситуації командування 12-ї армії змогло дозволити собі певну розкіш. У резерв була виведена танкова дивізія, а полк НКВС, що був задіяний у боях 18 серпня, та бригаду міліції залучили до служби за прямим призначенням – забезпечення охорони тилу.
Пасивність німців мусила б насторожити. Досвід перших місяців війни повинен був підказати, що, не атакуючи Запоріжжя з фронту, гітлерівці готували йому місце в котлі оточення. А між тим, у місті запанувала благодушність. За наказом з Москви повернулися назад більшість керівників-втікачів, які взялися завзято запевняти городян, що тепер вже Запоріжжя нізащо не здадуть і ворога за Дніпро не пустять.
Аж надто велика «неповага» німців до захисників Запоріжжя, яка проявилася й у тому, що на Хортиці вони залишили лише союзників, обійшлася їм втратою острова. Хоча цим вони, швидше за все, не переймалися. 12-а армія повернула собі Хортицю в ході контрнаступальної операції 3-5 вересня.
Що ж до інших подій на фронті під Запоріжжям, то, повторимось, оперативні зведення про них були протягом серпня-вересня одноманітними – ворог здійснює неінтенсивний рушничний, кулеметний, мінометний, іноді артилерійський обстріл лівого берега, час від часу пробує переправляти через ріку розвідувально-диверсійні групи. В зведеннях жодного разу не згадувалися атаки ворожої авіації. Та й артилерія окрім позицій 12-ї армії обстрілювала лише залізничні вузли. Очевидно, гітлерівці сподівалися зберегти промислові об’єкти, капітальні споруди й інфраструктуру міста для себе. Наведемо одне з повідомлень штабу Південного фронту, яке було типовим: «Частини 12 А 11.9 продовжували розвідку й зміцнювали зайняті рубежі. Противник протягом дня особливої активності не проявляв. Вів артилерійський і мінометний вогонь по передньому краю оборони 12 А і південному вокзалу Запоріжжя. Авіація противника (3 літаки) здійснювала розвідку в районі о. Хортиця, Запоріжжя і лівий берег р. Дніпро».
Тому й втрати 12-ї армії на Дніпрі як для масштабів світової війни протягом півтора місяця були незначними. Як приклад, штаб фронту, інформуючи про дії армії 19 і 20 вересня, згадував про 60 поранених і чотирьох вбитих. І це на лінії протистояння від майже Дніпропетровська на півночі до плавнів під Василівкою на півдні. При цьому армія отримувала істотне поповнення. Так, лише в останній тиждень серпня і лише в розпорядження однієї 274-ї дивізії прибуло три маршових батальйони (3 тисячі бійців).
Тож численні псевдопатріотичні сентенції в публікаціях запорізьких краєзнавців на кшталт «півтора місяці в нерівній боротьбі билися захисники Запоріжжя з ворогом і утримували його на правому березі ціною неймовірних зусиль» належать до категорії міфів. Перспективи утримання міста чимдалі ставали проблемнішими з іншої причини. З кожним днем наростала загроза з півночі. Завершивши оточення Південно-Західного фронту, німці розвертали велике угрупування для удару у фланг і тил Південного фронту.
Майже курортна ситуація для 12-ї армії закінчилася в останні дні вересня. На її правому фланзі під Новомосковськом гітлерівці розгромили три дивізії, а командування й штаб втратили на цій ділянці керованість військами. Німці майже безперешкодно просувалися на південь і схід. Доля Запоріжжя була визначена. Місто без бою (але за наказом) залишили 4 жовтня.
При цьому попри неспроможність затримати ворога встигали успішно виконувати розпорядження про знищення всього і вся, але свого. У наказі штабу 12-ї армії на відступ не забули передбачити ліквідацію того, що не можна евакуювати. Ліквідації підлягали не лише матеріальні цінності. Прямо на подвір’ї Запорізької в’язниці розстріляли всіх, хто в ній утримувався. Позбавили життя як засуджених, так і просто затриманих у попередні дні за те, що нібито слухали ворожі радіопередачі чи висловлювали сумніви стосовно щирості офіційних заяв про те, що місто при жодних обставинах не буде залишено.
12-а армія, відходячи в напівоточенні, встигла уникнути повної блокади. Але ця біда не обійшла тих, хто сподівався на її успішніші дії. У запорізьких степах ворог оточив 9-у і 18-у армії. Але це вже інша історія.
Отже, не варто фантазувати. Можливо, якщо гітлерівці спробували б атакувати Запоріжжя так, як це подають краєзнавці-аматори та всілякі полковники у відставці, вони й отримали б відсіч, котру б надовго запам’ятали. Але чого не було, того не було.