Столичні імітації: замальовка з «протестного» Києва

Сьома ранку. На Майдані Незалежності прогулюються з десяток туристів. Це місце завжди було центральною пам’яткою Києва, але після подій 2013-2014 років гостей столиці цікавлять не стільки стела Незалежності чи сама площа, а Алея Героїв Небесної сотні. Хтось приходить сюди просто з цікавості, хтось – щоб вшанувати пам’ять загиблих. Упродовж дня тут завжди людно. Перехожі повільно прогулюються алеєю та дивляться на фотографії людей, які виходили на Майдан без акуратно надрукованих транспарантів, без прапорів політичних партій, без будь-яких штучних атрибутів спланованих мітингів. Але сьогодні є в Києві й два інших «майдани», імітації. Обидва – тарифні. Обидва – малочислені (враховуючи претензію на дефініцію «Майдан» та суспільну значущість проблем).
Перший «майдан» з’явив-
ся ще 20 жовтня. Його ініціатором став лідер «Радикальної партії» Олег Ляшко. Головна вимога протестуючих – зниження вартості житлово-комунальних послуг. Спочатку акція розгорнулася під стінами Кабінету міністрів. 30 жовтня перші намети з’явилися й біля Верховної Ради. Якщо вірити табличкам на них, географія «майдану» нескромна: Черкаси, Одеса,
Луцьк, Чернігів, Київщина. На одному з наметів є навіть підпис «Крим». Акція проходить під прапорами «Радикальної партії», хоча організатори намагаються надати їй характеру «народної». Так, на одному з наметів написано: «Народний штаб (без політичних партій). Збір підписів за зниження тарифів, підвищення пенсій та заробітних плат».
Трохи вище, на вході в парк перед Кабінетом міністрів, розбили наметове містечко прихильники партії «Простих людей», які також назвали свою акцію тарифним «майданом». Він з’явився як протиставлення акції Ляшка після того, як голова «Радикальної партії» заявив про певні домовленості щодо зниження тарифів з Арсенієм Яценюком. Саме в цей момент лідер партії «Простих людей» заявив, що Ляшко злив свій «майдан» та лише поглибив тарифну яму. У своїх вимогах «майдан простих людей» пішов ще далі, висуваючи більш популістський ультиматум – люди не розійдуться, доки прем’єр-міністр Арсеній Яценюк не піде у відставку. Наметове містечко виглядає скромніше та сюрреалістичніше. Воно огороджене десятками порожніх агітаційних наметів партії «Простих людей». Усередині цього каркасу – декілька великих наметів та ті самі прості люди в однакових жовтих жилетах з символікою однойменної партії.
Два «майдани», не зважаючи на зовнішнє протистояння, мають багато спільного. Намети, польова кухня, пічки-буржуйки, плакати – вже традиційний набір для акцій подібного типу. Основний контингент обох «майданів» – люди пенсійного віку або ті, хто наближається до цієї категорії. Хоча є й молоді люди. Переважно чоловіки. На обох акціях присутні люди, вдягнені в камуфляж. Загалом, стандартний склад учасників майже будь-якої акції останнього року. Протестуючі поводять себе спокійно, подекуди навіть апатично. Якщо й помічається якась активність, в її щирість складно віриться на фоні штучності акцій: великі плакати з друкованим текстом, популістські лозунги та вимоги. «Майдани» намагаються перекричати одне одного гучною музикою. Звісно, «патріотичною», українською. Навколо Кабінету міністрів і біля Верховної Ради чергують правоохоронці. Але сутичок немає. Перехожі спокійно проходять крізь «майдани». Можливо, звикли до подібної атмосфери на цих вулицях, а можливо, просто не сприймають акцій серйозно.
Київ викликає когнітивний дисонанс. З одного боку – Алея Героїв Небесної сотні, що нагадує, мабуть, про найтрагічніший Майдан в історії сучасної України. З іншого – акції, сплановані політичними партіями, лідери яких також називають свої зібрання «майданами», намагаючись надати своїм імітаціям позитивної конотації.