Где выход? (онлайн-мост)

 

Сергей Петков, доктор юридических наук, профессор, председатель Запорожской областной общественной организации ученых:
– В нашем государстве так получилось, что власть существует сама для себя, народ – сам для себя. Оппозиция и провластная партия… Периодически они между собой меняются, принимают какие-то решения, выдвигают требования друг к другу, решают их. Но для народа никаких позитивных изменений не происходит. Я считаю, что камень преткновения в том, что у нас нет прямого народовластия. То, что задекларировано в Конституции как «народовладдя», у нас опосредовано через органы государ-ственной власти, через судебные органы и через органы, избранные Верховной Радой. Но в итоге сейчас все они собрались в единый кулак, и мы не видим реального законного представительства ни в одном из них. Все органы существуют для себя – и решают свои проблемы. В 1998 году была первая попытка начать административную реформу. Некоторые шаги были сделаны: в 2005-м принят кодекс об административном судопроизводстве, в 2010-м – постановление об оптимизации органов государственной власти. Но в итоге мы видим, что эта оптимизация не привела к эффективной работе.
Возможно ли сдвинуть тот камень, который мешает развиваться нашему обществу, при том, что чиновники не несут ответственности за свою деятельность? И как это можно сделать?

Мария Золоторева, кандидат юридических наук, старший преподаватель кафедры правоведения Криворожского экономического института Криворожского национального университета:
– Прежде всего, нужно поменять наш образ мышления и понять, что с точки зрения государственного чиновника, он нам оказывает инициативные услуги. Мы являемся потребителями, мы их принимаем – они должны быть качественными, в полном объеме соответствовать закону. И тогда будет изменено не только наше отношение к госчиновнику, но и он будет вынужден поменять отношение к нам, как к потребителям.

Євгеній Горлов, кандидат юридичних наук, викладач Кіровоградського інституту розвитку Людини:
– Насамперед треба передбачити певні механізми реалізації як повноважень органів виконавчої влади, так і їх подальшу прозорість перед громадянами. Не зводити все до формалізму, як це відбувається на сьогодні: що є керівники, є структура, є певні звіти перед громадянами, доступ до інформації, відповідь на запити, які, як правило, робляться формально. Тому треба передбачити певні законодавчі механізми щодо впливу кожного громадянина на ту чи іншу діяльність органів
державної влади.
 

Сергій Пєтков:
– Ми зараз критикуємо владу. Але що це за певні механізми, які треба впровадити, щоб влада почала ефективно працювати і стала відповідальною перед громадою?

Михайло Аніщенко, юрист, викладач правознавства Запорізького елект­ротехнічного коледжу Запорізького національного технічного університету:
– Нашим законодавством передбачено, зокрема ЗУ «Про місцеве самоврядування», деякі форми безпосередньої демократії. Це можуть бути загальні збори громади, громадські слухання, ініціативи. Також участь громадян ще передбачена низкою підзаконних нормативно-правових актів. Зокрема в нас діють координаційні ради, громадські ради при облдержадміністраціях, міських радах, районних адміністраціях та інших органах виконавчої влади. Наскільки це ефективно? У деяких містах, де громада активна, це реалізується. Наприклад, у Херсоні декілька років тому відбулися громадські слухання щодо розвитку мережі позашкільних закладів цього міста, і вони мали певний результат. Але справа в тому, що саме ці форми безпосередньої демократії детально не прописані в законодавстві, і тому ми маємо проблеми щодо їх реалізації, реального впливу громадян на процес прийняття рішення органами влади.

Орест Микита, старший науковий співробітник Регіональної філії Національного інституту стратегічних досліджень у м. Львові:
– Я би не хотів розділяти Україну на якісь різні територіальні громади й оцінювати, як впливає громада того чи іншого регіону на владу. Нам взагалі треба говорити про систему влади, яка є в Україні, щоб визначити, яку ми маємо дер-жаву. На сьогодні ми маємо чітко структуровану вертикаль президентської системи влади. І в даній ситуації, як би ми не хотіли, ця вертикаль буде дотримуватися, і будь-який вплив громади в даному випадку буде применшуватися, знижуватися або взагалі його не буде. Систему влади треба віддавати на рівень місцевого самоврядування. Тобто щоб вона будувалася не за принципом президентської структури, за якої президент призначає губернаторів, губернатор керує областю. Я – прихильник місцевого са-
моврядування, і на рівні областей мали би бути обласні ради, які б формували виконкоми, які, у свою чергу, відповідали б за діяльність в області. А губернатори, якщо так хочеться, можуть мати суто наглядові функції, як це здійснюється в Польші. У даній моделі вплив громади на такі структури є більш вагомішим, тому що ця громада вибирає депутатів, які складають управлінські органи, і вона контролює дотримання. Якщо влада не реагує на громадські волевиявлення, громада переобирає цю владу. Така модель є оптимальною для того, щоб громада могла контролювати владу на місцях. Коли існує президентська вертикаль, вплив громади є мінімальним, і можна битися головою об стіну, але нічого не зміниться. Я вважаю, що потрібно вносити зміни на рівні Конституції.

Надія Армаш, кандидат юридичних  наук, доцент кафедри конституційного й адміністративного права Класичного приватного університету:
– Скажіть, будьласка, наскільки в громаді мають зосередитися повноваження від держави? Наприклад, останній проект закону про адміністративно-територіальний устрій, який зараз розроблений і є у Верховній Раді, передбачає повну ліквідацію районів як таких. І передача максимальної кількості державних функцій, у тому числі повна ліквідація органів внутрішніх справ на місцях, тобто передача цього повноваження на регіон. Сама громада встановлює питання, вирішує, як їй жити, сама себе охороняє, і держава за польською системою може лише контролювати, аби тільки не було порушення закону. Це об’єктивна модель чи все ж перебільшена? Держава якусь частину таких повноважень має виконувати?

Орест Микита:
– Думаю, така модель не буде прийнята, тому що наша влада не зацікавлена у її функціонуванні. Влада повинна бути збалансованою. Повинні бути різні позиції, але влада має приймати такі законопроекти і будувати таку нормативну базу, яку сповідує більшість населення, більшість громадян України. А я думаю, що більшість громадян далеко не є прихильниками такої централізованої вертикалі, яка існує.

Сергій Пєтков:
– Але що ж можна зробити в цих умовах, що є?

Євгеній Горлов:
– Перш за все, це необхідно робити через вдосконалення персональної відповідальності посадових осіб. Ми знаємо, що у законах про центральні органи виконавчої влади, про органи самоврядування передбачена відповідальність посадових осіб. Однак ці статті не виконуються і взагалі не дотримуються. Як для профілактики, можно піти тим шляхом, яким пішла Грузія, Сингапур, коли особу призначають на відповідну посаду, приймаються відповідні спеціальні екзамени. А для контролю цих екзаменів можна залучати представників громадських організацій, тих територіальних органів, де вони обираються. Тоді буде чіткий якісний контроль.

Орест Микита:
– Ви правильно підмітили, що будь-яка влада, яка приходить, намагається зберегти цю президентську вертикаль. Поляки досягли різкої децентралізації через політичну й економічну реформи. Вони болісно це пережили. У них різко зменшилась кількість воєводств і повітів. Перед тим як віддавати повноваження органам місцевої влади, їх треба зробити сильними. Це має відбуватися в комплексі. Я вважаю, що не можна розглядати адміністративну реформи влади без утворення всієї системи устрою в країні, у тому числі й територіально, і державно. І цей комплекс механізмів повинен бути прописаний у Конституції. Повинен прийти сильний лідер чи сильна партія.

Сергій Пєтков:
– Мені здається не треба чекати на якусь сильну партію чи сильного лідера, які щось зроблять для нас, а потім все нам віддадуть. Мені здається, треба самим потихеньку, поступово все це брати. Це моя позиція. Кожен на своєму місті може вирішити ці маленькі питання. Так як свого часу було німецьке економічне диво, коли німці самі поступово відмовлялися від своїх прерогатив, навіть від певної частини заробітної платні, щоб підняти свій життєвий рівень, і виходили на вулиці і самі підмітали, ремонтували.

Мария Золоторева:
– Мое мнение основывается на том, что в данный момент наблюдается тенденция, которая говорит о том, что уровень общественной самоорганизации граждан крайне низкий. Общественная жизнь, политические или не политические организации сосредоточиваются в крупных городах. А таких по всей Украине – около 15-ти. Вся остальная часть населения не адаптирована к умению организовывать общественную жизнь. Я – представитель малого города. У нас все хорошо, местное самоуправление на своем месте. Но если говорить о том, что надо поднимать какие-то вопросы и чего-то добиваться, то в маленьких городах уровень общественной самоорганизации не тот, и этому необходимо учить. А та инициатива, которая приходит из больших городов – Киева, Днепропетровска, она не политическая, а имеет лишь политический цвет. И мы имеем соответствующий результат.

Сергей Петков:
– Может тогда нужно больше отходить от политики и переходить именно к общественным организациям, которые должны брать на себя роль и политических партий, и профсоюзов, и даже местного самоуправления? Как, например, в Крыму.

Орест Микита:
– Наша сьогоднішня тема – адміністративна реформа. Реформа значить – зміна. Ті речі, які громада може зробити для своїх мешканців.

Надія Армаш:
– Ні теоретично, ні законодавчо ще поки немає визначення, що має бути з Україною. Чи це має бути президентсько-парламентська республіка, чи парламентсько-президентська, чи президентська, чи парламентська. А ми вже хочемо вибудувати законодавчо ту систему органів, яка зробить нас щасливими. То чи не логічно було б спочатку визначитись з нашою системою державного устрою, а вже потім виписувати закони про центральні органи виконавчої влади, про міністерства… Взагалі ми почали реформування з кінця. А вже потім, коли прий-де нова влада і скаже: «Ні, ми не хочемо президентсько-парламентську республіку, а хочемо парламентську, аби все вирішувала влада народу». І тоді ми знов почнемо реформувати систему органів виконавчої влади.

Мария Золотарева:
– На сегодняшний момент я не вижу реальных действий властей, связанных с изменением административно-территориального устроя государства. На сегодняшний день таких законопроектов я не видела. Поэтому я не могу выносить соответствующую оценку, я не вижу попыток реформирования существующего порядка вещей в Украине.

Надія Армаш:
– Тобто треба визначитися за яким принципом відбувається державне управління. Ми вже це проходили. У 1998 році Президент розпочав адміністративну реформу. Виписали, яка має бути оптимізація органів виконавчої влади. Потім грянув 2004 рік і почали переписувати Конституцію. Так перший етап цієї адміністративної реформи, яка була започаткована Кучмою, майже був пройдений. І потім почалися зміни до Конституції, які були доволі значні саме у політичному сенсі. Повністю змінився розподіл функцій у державі. І ми почали знову все це реформувати. Зараз ми вперто переписуємо назви міністерств, назви інших органів центральної влади, знаючи, що буде прийнята нова Конституція чи редакція Конституції, і знову будемо вимушені все це реформувати під ті загальні положення державного правління, які там будуть прописані. Чи це доцільно?

Мария Золотарева:
– Я считаю, что все, что происходит в части оптимизации органов исполнительной власти, целесообразно. Прошло некоторое реформирование центральных органов путем слияния. Произошло некоторое упорядочивание: вот вам службы, агентства, министерства. С точки зрения классификации стала понятна система. До этого не было четкой структуры… Эффективность власти зависит не от ее построения, а от тех, кто эту власть осущестляет. Поэтому для меня, как, например, для обывателя, не играет большой роли президентско-парламентская у нас республика или парламентско-президентская. Меня интересует уровень моего достатка, все ли в моем дворе в порядке. Это обывательский подход. Возможно, такие размышления и приземлены, но это лично мое мнение.

Надія Армаш:
– Хочу додати, що це стосується кожного. Зміна назв міністерств – це досить вартісний процес. І цю вартість оплачуємо ми. Як раз ті обивателі, про яких зараз було сказано. Змінити вивіски, змінити печатки, змінити офіційні бланки, реєстраційні документи… Мені здається, що все треба робити логічно, поступово, щоб робити це раз і назавжди, а потім вже вносити якісь корективи.

Михайло Аніщенко:
– Частково я погоджуюсь з Марією Карлівною. Система залежить від тих людей, які в цій системі функціонують. Ви подивіться на європейські країни. Є парламентські системи, є президентські. І вони працюють ефективно. Можливо, побудова системи влади залежить від певних історичних процесів, від менталітету, від розвитку громадянського суспільства. Яка тут може бути небезпека? Наприклад, якщо це – парламентська система, то є небезпека хаосу. Подивіться в історію. Дуже часто по півроку тривали спікіріади. Неможливість прийняти рішення, громіздка система і все інше. Коли це – президентська система, то це небезпека узурпації влади в однієї людини, тоді буде диктатура. Парламентсько-президентська чи навпаки – системи стримання і противаг. Коли як президент, так і парламент вимушені йти на певні компроміси. Я вважаю, що головне, щоб ця система була ефективною і щоб вона враховувала думку більшості населення України. Багато політологів говорить, що наріжним каменем демократії є чесні вибори, щоб влада дійсно відображала волевиявлення громадян. І звичайно, кадрова політика. Треба, щоб у владі працювали висококваліфіковані професіонали і тоді все буде добре.

Євгеній Горлов:
– По-перше, в нас склалася, так би мовити, перехідна демократія. Будь в нас парламентсько-президентська чи навпаки, на сьогодні головним буде президент. Такий стан демократії на даний момент. По-друге, мало визначити, яка в нас буде форма правління. Ми бачили недосконалість обох систем. У нас повинні сформуватися ментальність, правова та громадянська свідомість, а вже після цього з’явиться належне правове регулювання суспільних відносин.

Мария Золотарева:
– Действительно, субъективный фактор на сегодняшний день является одним из самих основных составляющих. Мы знаем, с какой очередностью у нас меняются министры в министерстве. Ставят одного человека. Запланировал он необходимые реформы. Половину внедрил в жизнь. При этом министра сняли – , пришел другой. Те реформы не до конца проведены. Начал свои. И получается бардачок. Живой пример по Министерству внутренних дел. Был один министр – закрыл ряд учебных заведений. Пришел другой – признал его политику необдуманной. И сейчас поднимается вопрос о возобновлении тех или иных вузов. А сколько человеческих судеб, преподавателей, курсантов, финансовых расходов, нецелевое использование помещений и тому подобное. За это никто не несет ответственности. Думаю, в этом плане нужно поменять свою сущность, а уже потом идти по законодательству. И второй пример, допустим, по защите прав инвалидов. У нас считается самое лучшее законодательство из стран Европы, но реализации никакой. Поэтому суть закона без  механизма применения и человеческих возможностей сводится к нулю.

Сергей Петков:
– У нас так получилось, что власть не отвечает за свою деятельность. Чтобы у нас не происходило в государстве, в любом случае несет ответственность народ. Поэтому народу необходимо перед властью ставить задачу, чтобы она выполняла именно волю народа. Мы сейчас возвращаемся к тому тезису, который прозвучал в начале – «народовладдя». И если эта ответственность будет четко прописана в законодательстве, что будет следовать за то или иное выполнение тех или иных предписаний именно чиновнику, тогда он будет более ответственно относиться к тем задачам, которые он выполняет.

Видеоматериалы —

http://www.pravda.in.ua/online-video/onlayn-most-administrativno-pravovoe-reformirovanie-v-ukraine

Онлайн-мост состоялся в рамках проекта «Интернет на защите свободы СМИ» при поддержке Фонда развития СМИ Посольства США в Украине. Мнения участников дискуссии может не совпадать с официальной позицией правительства США.